ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА

МІСТЕЧКО ПОЧАЇВ

ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА



Містечко в волинській частині Тернопілля, в Кременецькому районі. Живописна місцина – навколо пагорби Кременецьких гір. Почаїв славиться, звичайно, своїм монастирем та іконою Почаївської багоматері. Разом з Софією Київською це - найголовніша святиня православної України, шкода тільки, що воно у руках Московського патріархату. Місто лежить приблизно в 25 км. на захід від райцентру і з тераси лаври в гарну погоду видно дзвіницю Підкамінського монастиря.
Почаївська лавра відома чи то з 15-того, чи то з 13 ст. Літописи начебто згадують про перших монахів, що з‘явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з‘явилася ченцям богоматір в вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель залишився відбиток її стопи.
Будівництво мурованого монастиря почалося в 16 ст., коли власниця цих земель Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. Гойська, крім того, подарувала монахам "чудотворну" ікону богоматері в 1597 р.
В комплекс монастиря крім численних культових будівель входять кам‘яні і дерев‘яні оборонні споруди 17 ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу. Так, влітку 1675 року під час Збаражской війни з турками, у царювання польського короля Яна Собєського (1674-1696), полки, що складаються з татар, під керівництвом хана Нурредина, через Вишнівець підступили до Почаївської обителі, обступивши її з трьох сторін. Слабка монастирська огорожа, як і кілька кам'яних будинків обителі, не представляла ніякого захисту для монахів. Ігумен Йосип Добромирский переконав братію і мирян звернутися до небесних заступників: богородиці й Іова. Ченці і миряни ретельно молилися, припадаючи до образа богоматері і до раки з мощами Іова (це в час, коли ворог був навколо!). Ранком 23 липня зі сходом сонця татари тримали останню раду про штурм обителі, ігумен же велів читати акафіст. З першими словами "Взбранной Воєводо" над храмом раптово немовби з'явилася сама богородиця з небесними ангелами, що тримали оголені мечі (такий собі бадігард). Преподобний Іов знаходився біля мадонни, молячи про захист обителі. Татари прийняли небесне воїнство за примару (хм...), у сум'ятті стали стріляти в неї і преподобного Іова, але стріли поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Жах охопив ворога. У панічній втечі, не розбираючи своїх, вони убивали один одного. Захисники монастиря кинулися в погоню і захопили багатьох у полон. Деякі полонені згодом прийняли християнську віру і залишилися в обителі назавжди. О як.

Архітектурний ансамбль Лаври сформований з домінантою – Успенським собором 1771- 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувались під керівництвом Петра Полійовського). До речі, при його будівництві архітектора просили “даремно гроші не тринькати, зайве не вигадувати”. Та все одно вийшло добре. :-) Щорічно монастир обіцяв виплачувати архітектору 864 злотих. Гофман майстерно використав скелясті тераси, що підіймалися вгору. Їх наростаючий ритм підкреслює ажурний силует собору. В стелях бокових коридорів храму зроблено круглі отвори, через які можна побачити три яруси хорів. Такий архітектурний прийом творить в інтер‘єрі фантастичну гру світла та тіней.
Починаючи з 19 ст. старі будівлі реконструюються, споруджуються нові: надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня, Троїцький собор (1910 –1913 рр. за проектом О. Щусєва, автора мавзолею Леніна, в такому собі псевдо-російському стилі. Собор абсолютно не вписується в історично створений ансамбль).
В монастирі є 13 дзвонів, 2 з них – годинникові. Раніше дзвін було чути на 30 км., зараз – десь на 10. На третьому поверсі дзвіниці є дзвін вагою в 11,5 тонн! Від його звуків дрижить земля.
Храм відомий своєю чудовою акустикою. Щодо ікон, то в інтер‘єрі є деякі ще 1646 року, а головний іконостас був привезений з Москви.
На "чудотворній" іконі оклад – золотий (а ви думали), з справжніми діамантами та рубінами (ох. Хочу). Ікона коронована одним з пап римських.
В Лаврі є й печерна церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі. (В дитинстві під час візитів в Почаїв в мене залишилося від цього місця гнітюче враження, а коли я знов була там в 1999 р., мене не запустили всередину – бо в штанах була:-) До речі, по собору Петра в Ватикані ходи хоч в шортах... але це я так, до слова).
В комплекс споруд входять ще келії 1771-1780 рр., архієрейський будинок 1825 р., дзвіниця 1861-1871 рр. і надбрамний корпус 1835 р.
Крім лаври , в Почаєві можна оглянути ще церкву Всіх Святих 1773-1775 рр., збудовану як кладовищну каплицю, і Покровську церкву 1643 р, перебудовану 1746 р.
Для тих, хто планує залишитись тут на ніч, корисно буде знати, що готель знаходиться просто навпроти собору – це двоповерхова будівля. В 80-х рр. в Почаєві діяв музей, зараз його приміщення повернули лаврі, а шкода.
Ще запам‘ятались квітучі магнолії в сквері під Успенським собором. Для Волині це – дивовижа.

ОДИН ДЕНЬ У ПОЧАЇВСЬКІЙ ЛАВРІ (Петро Чечелюк, "Дзеркало тиждня")
...У супроводі інока я зайшов на територію Лаври о 4 ч. 30 хв. ранку. В обителі, щонайсуворішій за статутом і за внутрішнім життям, черговий чернець проходив коридором з дзвіночком і будив братію на молитву. Так розпочинається день у монастирі. Про духовність ченців говорити складно: я це зрозумів після того, як цей самий інок розповів про похорон 1969 року схимігумена Кукші, який за життя був схожий на ангела. Його висохле тіло здалося надзвичайно важким: виявляється, на ньому під одягом були одягнені надзвичайно важкі залізні вериги — ланцюги, які він носив таємно. У них його й поховали. У перші роки існування обителі, як сказано в літописі того часу, з яким я ознайомився в Кременецькому краєзнавчому музеї, «бід повні настали часи», татаро-монголи блукали величезними загонами, грабуючи і піддаючи мечу все, що траплялося їм на шляху. 1607 року один із таких загонів підійшов до Почаєва. У тому ж таки літописі йдеться, що якийсь чернець проходив тоді горою, «молитви творячи». Татарин, помітивши це, підскочив до ченця і зітнув йому шаблею голову. Інок же взяв у руки свою відтяту голову і, донісши її до монастиря, поклав перед чудотворною іконою Богоматері й лише тоді віддав дух свій Господу, здивувавши всіх.
Ансамбль, що вінчає високий кам’яний мис Кременецьких гір над мальовничою долиною річки Іква, дуже виразно домінує в ландшафті. Золоті бані невидимою силою з великої відстані ваблять до себе око мандрівника. Якщо зазирнути в історію, то довідаємося, що в Почаївській горі була природна печера, в якій у середині XIV століття оселилися два самітники-подвижники. Одного разу влітку один із них, творячи невпинну молитву, сходив на вершину гори. І раптом перед ним у вогненному стовпі явилася Богоматір, що стояла на камені. Вражений, він гукнув свого товариша, й обидва впали ниць перед нею. Чудесний вогненний стовп бачив і пастух Іван Босий, який пас під горою череду. Він теж помчав угору, але побачив лише іноків, котрі навколішках славили Богородицю. На камені ж, на якому стояла Цариця Небесна, всі троє побачили слід її правої стопи, наповнений прозорою водою. Це сталося близько 1340 року, і до Почаївської гори відтоді постійно пливли прочани, щоб отримати зцілення по молитвах до Заступниці грішних. Цілющої ж води в тому місці не меншало — її було завжди однаково.
Історія чернечого життя на горі Почаївській історично пов’язана з татаро-монгольською навалою. Після руйнування Києва та інших міст на Волинь потяглися ченці. Звісно, мине ще чимало століть, перш ніж тут постане міцна чернеча громада зі своїм статутом. Легенда розповідає, що з початком татаро-монгольської навали, коли впав стольний Київ, уся віруюча стародавня Русь сотворила свої молитви Матері Божій, просячи Її небесного заступництва. І з милості Божої молитви ці були почуті… 1675 року під час так званої Збаразької битви монастир витримав облогу турецького війська. Відомо, що шведський король Карл XII наклав значну контрибуцію на волинські землі, розписавши її в тому числі і на Почаївський монастир із загрозою на випадок неплатежу знищити його вогнем і мечем. Ігумен Іван Саєвич став під захист гетьмана Мазепи й вивіз у Батурин усі цінності, а ті, що залишилися, наступного року забрали саксонські загони, зруйнувавши навіть господарські будови. 1914 року в Почаївській лаврі побував цар Микола II. Він назвав цю місцевість «українською Швейцарією». Радянський правитель — Микита Хрущов — через 46 років після батюшки-царя теж відвідав святиню. Глава тодішньої держави зайшов в Успенський собор у традиційному білому капелюсі, зі складеними за спиною руками. Після його відвідин Лавру намагалися закрити. На Троїцький собор повісили великий комірний замок. Та люди, зламавши міліцейську «стіну», зірвали його. Після цього пішли репресії. Чернечі келії забивали дошками й опечатували, а ченців ловили й відвозили в автобусах у відкрите поле, де залишали зі словами: «Йдіть, куди хочете, але до монастиря не повертайтеся!» А ось що писав у доповіді партійним органам про Почаївську лавру після приїзду пана Хрущова директор місцевого музею атеїзму: «Почаївська обитель у бурхливі воєнні та повоєнні роки служила притулком для бурлак, пройдисвітів, шукачів легкої наживи, авантюристів і карних злочинців. Сумні келії та напівтемні коридори монастиря завжди були свідками багатьох злочинів і мерзенних учинків різних декласованих елементів…» Та історичні факти спростовують цей «звіт». Почаївський монастир займався просвітницькою діяльністю, що розпочалася ще при князі Костянтині Острозькому, який надрукував у XVI столітті в монастирській друкарні «Острозьку Біблію». Діяльність цю продовжують і сьогодні, але вже ченці Джорданвільського Преподобного Іова — монастиря США, куди 1921 року економ архімандрит Віталій вивіз стародавню Почаївську друкарню. Розвиток центру живопису в Почаєві не в останню чергу теж пов’язаний із діяльністю монастирської друкарні, яка в другій половині XVIII століття залишалася однією з найбільших в Україні. У ній працювали такі видатні українські гравери, як Адам і Йосип Гочемські, Теодор Стрельбицький та інші. Про характер живописних робіт почаївських іконописців другої половини XVIII століття дають уявлення картини «Іоан Дамаскін і Максим Сповідник перед богородицею», «Притча про виноградарів», «Богослужіння Іакова», які зберігаються в Лаврі.
Багато видатних людей за різних часів побувало в Почаєві. У XVIII столітті його відвідали Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Василь Григорович-Барський. Навесні 1846 року в Почаєві побував Тарас Шевченко — чотири акварелі краєвидів Почаєва він зробив саме тут, записавши, крім того, ще три пісні («Ой у саду, саду гуляла кокошка», «Гиля-гиля селезень», «Ой випила, вихилила»). На підставі зібраних місцевих фактів про гайдамацькі повстання XVIII століття він написав повість «Варнак» та однойменну поему.
Почаївську обитель можна було б порівняти з чутливим барометром, який протягом чотирьох століть показує всі великі зміни, що сталися в атмосфері суспільства Західної України. За монастирськими стінами світиться незгасна лампада просвітництва, книжкової мудрості, високого релігійного почуття. Дуже цікава бібліотека обителі: богослов’я, аскетика, сільськогосподарська, історична, географічна, мирська й духовна періодика, багатющий відділ довідників та енциклопедій, великі зібрання давніх рукописів. А Почаївська ікона Богоматері стала рушійною силою земної історії Почаївської обителі — ось уже 400 років вона перебуває в обителі, залишаючись осередком її молитовного життя. Це не лише музейна реліквія, пам’ятка, яка дивує нас своєю старовиною і незаперечною художньою вартістю; коли підходиш до ікони, всі ці важливі по-своєму критерії потьмарюються. Оскільки наш тілесний зір поступається місцем духовному, що сприймає лише світло й благодатне тепло. І цей момент, коли при перших словах молитви ікона повільно починає опускатися вниз, завжди сповнений якогось потаємного й напруженого очікування дива. І, здається, очікування це ніколи не обманює... А ще кожен, хто хоча б раз переступав поріг Почаївського Успенського собору, міг бачити тут бронзовий позолочений ковчег за латунною загорожею. Це місце, огорнуте незбагненною таємницею, немов увібрало в себе палкі молитви нескінченного потоку молільників, що приходять сюди вже не одне століття. !!!


Создан 13 июн 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
SEO sprint - Всё для максимальной раскрутки!